До початку повномасштабної війни Сергій Мирошниченко був приватним підприємцем та разом із дружиною Юлією виховував півторарічного сина у Лисичанську, Луганської області.
24 лютого 2022 року повністю змінило життя подружжя. Їм довелося залишити все та евакуюватися до Ізюму, що у Харківській області. Пізніше росіяни тимчасово окупують Лисичанськ, пограбують домівку сімʼї Мирошниченків та зафільмують на відео, як забирають їхні сімейні фото.
Але й в Ізюмі їм довелося переховуватися від жахливих обстрілів. Дивом вдалося евакуюватися далі — до Тернополя. Сергій відправився на фронт, де отримав контузію, а дружина залишилася виховувати молодшого сина.
Влітку 2023 року сімʼя зіштовхнулася з новим випробуванням: через нещасний випадок Сергій отримав спинно-мозкову травму. У нього діагностували перелом шийного відділу хребта. Чоловіка паралізувало.
«Я стукала у всі двері, щоб мені допомогли перевезти чоловіка до Києва з Полтави. Моя дитина спала в коридорі на каталці увесь цей час. Мені всі казали, що транспортувати Сергія нереально та він не доїде до Києва. Всі повторювали, що він має лишитися у Полтаві та жити тут стільки, скільки йому судилося. Але я вірила, що якщо він вижив під Бахмутом, він буде жити та доїде до Києва!», — згадує Юлія Мирошниченко.
План переведення захисника до Києва вдалося реалізувати. Там його стан суттєво покращився: лікарі допомогли нормалізувати тиск та повернули здатність дихати без апарата штучної вентиляції легень. Після — Юлії порадили вивезти Сергія за кордон, щоб там йому допомогли стати на ноги, бо він мав на це всі шанси. Дружина зібрала всі документи та невдовзі Сергій отримав змогу відправитись на лікування до Латвії.
Далі була одна проста задача — транспортувати Сергія з Києва до прикордонної області. Захисник вже міг дихати самостійно, але лікарі в дорогу йому вирішили не знімати трубку, введену під час трахеостомії. Через неї він не зміг перетнути кордон.
«Я зателефонувала до Києва та мене запевнили, що мій чоловік зможе дихати самостійно: ця введена трубка знімається не складно та отвір затягнеться дуже швидко. Нам сказали, що це потрібно зробити в реанімації, лікарі мають поспостерігати декілька днів та відправити Сергія до Латвії. Саме тоді почалося справжнє пекло…», — ділиться Юлія.
Все, що відбувалося в одній із львівських лікарень, перетворило Сергія з усміхненого воїна на чоловіка, який не міг самостійно дихати та взаємодіяти з оточуючими.
«Медичний персонал не міняв памперс моєму чоловіку декілька днів. Його ніхто не перевертав на бік і це посприяло тому, що одне невеличке пошкодження на куприку перетворилася на некротичну гнійну рану, яку навіть відмовлялися обробляти. Без доказів сказали б, що я дружина-істеричка, тому я зробила відео, яке демонструвало поганий догляд за моїм чоловіком. Це короткочасно допомогло розв’язати проблему. Мене питали чому я скаржуся, а як не скаржитися, якщо спочатку Сергій почувався добре, а потім перетворився на людину, яка почала помирати?», — розповідає дружина воїна.
Захисник постійно задихався, не міг розплющити очі, мав пригнічений стан і не мав сил боротися за життя. Через неправильно підібране лікування та неналежний догляд, Сергій не міг нормально харчуватися та схуд. Тим часом, рана, яку не обробляли, продовжувала гнити.
«Я питала у лікарів, чи помирає Сергій. Мені відповідали ствердно. Казали, що він вже не відновиться й легше йому ніколи не стане. Але я не вірила в те, що він може загинути! Мої знайомі лікарі казали, що він може померти лише від того, що йому надають неналежний догляд, а не від отриманої травми! Тому я продовжувалася боротися та дзвонити усім, щоб мого чоловіка врятували!» — додає дружина.
Одного дня Юлія звʼязалася з представником Командування Медичних сил ЗСУ. Згодом, 31 грудня 2023 року, завдяки залученню до порятунку чоловіка Міністерства охорони здоровʼя та представників ініціативи Реабілітації травм війни, Сергія вдалося скерувати до Рівненського обласного госпіталю ветеранів. Це не було новорічним дивом, адже справжні дива розпочалися пізніше.
«Після переведення персонал був у шоці від того, в якому занедбаному стані Сергій потрапив до них: у нього була температура, сепсис та страшні рани. Мені казали, що є невеликі шанси, що його організм буде боротися, але… Але за два тижні висококваліфікована команда вивела його з того жахливого стану! Після 2 важких тижнів сталося диво — Сергій почав оживати, набирати вагу, зʼявилися рухи в руках та жага до життя!», — згадує Юлія.
З січня 2024 року з Сергієм працює команда Рівненського обласного госпіталю ветеранів війни. Окремо кожен крок чоловіка до відновлення підтримує його дружина. Лікарі запевняють, що саме вона допомогла воїну віднайти сили в боротьбі за життя.
«Я дуже вдячна порядним лікарям, персоналу та людям, які допомагали мені його рятувати. Зокрема завідувачу відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії, Віталію Цяпуті, бо саме він повірив у мого чоловіка та допоміг мені всіма методами та способами зробити так, щоб у Сергія зʼявилося бажання боротися за життя. Боротися щодня, навіть коли зовсім не було сил. Щаслива, що ми зустріли не просто лікаря, а Людину, яка дбає про кожного свого пацієнта», — ділиться Юлія.
Сьогодні Сергій знаходиться у відділенні реанімації та інтенсивної терапії, де разом із медичною, отримує реабілітаційну допомогу. Після переведення до реабілітаційного відділення до роботи долучиться мультидисциплінарна команда. Зокрема, лікар фізичної та реабілітаційної медицини, фізичний терапевт, ерготерапевт та психолог.
«Ми разом із Сергієм рухаємося міліметровими кроками, бо він отримав дуже важку травму. Зараз маємо одну головну мету — стабілізувати його у вертикальному положенні, щоб він почував себе комфортно та безпечно. Разом ми робимо все, щоб Сергій міг стояти за допомогою вертикалізатора», — коментує фізичний терапевт.
«Я вірю в те, що у нас із чоловіком все вийде та разом ми подолаємо труднощі. Єдине, що мене лякає — відсутність розуміння, що робити тоді, коли ми вже не зможемо знаходитися у лікарнях. Ми вже змирилися з тим, що росіяни забрали у нас і десятків тисяч українців дім, та щасливі, що наша сімʼя продовжує бути разом. Але я постійно відчуваю провину за те, що травмую дитину: важко одночасно щодня боротися за життя чоловіка, та вигадувати, що робити, аби ми не залишилися на вулиці», — додає Юлія.
Історія Сергія — нагадування про те, що попри темряву, труднощі та виклики — справжня любов, щира підтримка та активна доказова реабілітація в підсумку завжди перемагають. Попереду у захисника ще довгий шлях відновлення після травми. Дякуємо за захист і приклад щоденної боротьби!
